вівторок, 11 серпня 2009 р.

Лист, який направлявся у цікаву газету «ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ» але так і не знайшов свого адресата. Може комусь це вигідно…

Першому заступнику

Головного редактора

газети „Дзеркало тижня”

пані Юлії Мостовій

Шановна пані Юліє!

Прочитавши статтю «Агонія і перспектива відродження калійної промисловості України» авторів А.Гайдина та І.Зозулі у Вашій газеті за № 35 від 16 вересня цього року і не зміг не зреагувати на висловлені там твердження, оскільки довший час мав безпосереднє відношення до проблем саме калійної промисловості.

Я пропрацював на Стебницькому ДГХП „Полімінерал” 37 років, (з них останніх 12 років директором), закінчив очну аспірантуру в Ленінграді в 1980 р., кандидат технічних наук, член-кореспондент Академії гірничих наук України. Звільнився з посади керівника ДГХП „Полімінерал” у 2001 р. передусім через незгоду з політикою нищення вітчизняної калійної промисловості, яку сповідувало і сповідує сьогодні Мінпромполітики України та пов’язані з ним структури. Знаючи про принциповість Вашої газети та надання можливості висловлення на її шпальтах різних думок, був би дуже вдячний Вам за публікацію мого бачення проблеми, яка на мою думку має неабияке значення для екологічної та економічної безпеки держави. Всі наведені мною факти мають документальні підтвердження, які можу надати ( копії деяких основних матеріалів додаю).

З повагою,

З.В.Варивода

Член кореспондент

Академії гірничих наук України

Кандидат технічних наук

НЕ АГОНІЯ І НЕ ПЕРСПЕКТИВА ВІДРОДЖЕННЯ

КАЛІЙНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ,

А ГЕНЕЗА ЧИ ІДЕОЛОГІЯ ЇЇ САМОЗНИЩЕННЯ

Дивне відчуття викликає стаття „Агонія і перспективи розвитку калійної промисловості України” за авторством панів А.Гайдіна та І.Зозулі в №35 від 28 вересня цього року у Вашій газеті не тільки у людей обізнаних із цією галуззю промисловості але й у кожного пересічного громадянина. Перше, що передусім падає в очі, це явна заможність та її тенденційність. А друге – деякі твердження авторів взагалі не в’яжуться із здоровим глуздом.

Та зрештою все по порядку.

Калійна поклади в Стебнику, як і в Калуші ( сучасні Львівська та Івано-Франківська області ), були насправді виявлені в соляних шахтах лише на початку минулого століття, а не в 1863р після подібного відкриття в Німеччині. Промислове їх видобування і переробка в умовах тодішньої Австро-Угорщини через певні обставини (перша світова війна) не було реалізоване. Масштабне використання родовища почалося лише на початку 20 – х років минулого століття вже в умовах Польщі до складу якої на той час входила Західна Україна. Акціонерне товариство ТЕСП яке отримало концесію на розробку родовища, було створене відразу після закінчення польсько-радянської війни і успішно пропрацювало до початку другої світової війни. В часи німецької окупації підприємство також працювало виробляючи не якусь військову техніку, а калійні добрива та кухонну сіль (і це при наявності в Німеччині власної потужної калійної промисловості).

І у важкі повоєнні часи підприємства працювали і розвивалися. В 1961 р. було збудовано нову шахту, а в 1966 р. здано в експлуатацію величезний переробний комплекс з новим рудником потужністю 2,5 млн. т. руди в рік в Стебнику в 1966 р. запущено в роботу переробний комплекс в м. Калуші.

Переломним моментом, а не початком агонії, для Стебника стала аварія на хвостосховищі в 1983 р., коли в результаті руйнації дамби стався залповий викид близько 2,5 млн. м3 високомінералізованих розсолів до р. Дністер. Ця катастрофа висвітлила всі наявні недоліки запроваджених в Україні радянських технологій. Ці технології були запозичені із російських та білоруських підприємств, які використовують дещо іншу сировину, так звані сильвінітові руди (левова частка світових запасів) і випускають хлорне калійне добриво. Українські ж підприємства експлуатують чи не найбільші в світі родовища полі мінеральних калійних руд ( тільки в Стебнику запаси руди сягають 1 млрд тн) переважно сульфатного типу і дають можливість виробляти безхлорні або з малим вмістом хлору калійні добрива, вартість яких на світовому ринку вдвічі дорожча хлорні.

Під час чисельних дискусій навколо подальшої долі Стебницького калійного виробництва розглядалося кілька можливих варіантів – ліквідація підприємства, його консервація і корінна реконструкція. В результаті було прийнято рішення про реконструкцію підприємства, оскільки консервація такого типу рудників та ще й з водопритоками, які з’явились після відомого Бухарестського землетрусу у 1978 р., не має аналогів у світовій практиці і в кінцевому результаті приведе до його ліквідації, незважаючи на значні щорічні затрати держави. Ліквідація ж такого рудника потребує колосальних затрат ( орієнтовно 600 млн рублів в цінах 1983 року) і мала б тривати щонайменше 20 років. Реконструкція ж дозволила б створити високорентабельне виробництво яке змогло би ефективно контролювати екологічну ситуацію, і могло зняти навантаження з держбюджету. В розвиток цього рішення було розроблено проект реконструкції, який був погоджений в установленому порядку. І з початком 1988 р. підприємство зупинилося для її проведення. Почалася робота з демонтажу обладнання, велися підготовчі будівельні роботи. Для ліквідації славнозвісного хвостосховища було споруджено дослідно-промислову установку по закачуванню відходів, що залишилися в ньому, у відпрацьовані газові горизонти Угерського газового родовища. Слід зауважити що генеральним проектувальником реконструкції був визначений Львівський всесоюзний науково-дослідний і проектний інститут „Сірка” ( ВНДПІ”Сірка”), який сьогодні називається ВАТ «ГІРХІМПРОМ», що займався в основному проблемами сірчаної промисловості й через це не мав відповідних фахівців з калійних проблем. В зв’язку з цим все науково-дослідне забезпечення виконував Ленінградський інститут галургії разом із своїм Калуським філіалом. Розпочаті роботи, які фінансувалися з держбюджету, припинилися через розвал Радянського Союзу, а підприємство залишилося віч на віч із всім комплексом проблем що тоді виникли. Незважаючи на це підприємство наполегливо шукало підтримки як у держави так і у потенційних інвесторів.

В цих складних умовах було знайдено потужного інвестора - італійську фірму „Італкалій”, яка мала намір створити в Стебнику спільне підприємство 50 відсотків якого належало б державі. Силами фірми «Італкалій» було споруджено дослідну установку на якій відпрацьовувалися технологічні процеси, виконано технічний проект та вирішено питання фінансування проекту італійською стороною. Однак через певні бюрократичні перепони проект так і не було зреалізовано.

Наприкінці 90-х років вже північноамериканська фірма ІМС Глобал, на той час одна з найпотужніших світових компаній з виробництва калійних добрив (17% світового виробництва) виявила зацікавленість до Стебницького родовища калійних руд та провела відповідні обстеження рудної та промислової бази ДГХП „Полімінералу”. В результаті досліджень отримано позитивний для української сторони результат – визнане за доцільне створення спільного підприємства та його інвестування. Здавалося що на цей раз справ а буде доведена до кінця. Та не так сталося як гадалося - знову ж таки через певні обставини проект не був реалізований.

Слід зауважити що обидві безумовно кваліфіковані компанії, не ставили під сумнів слушність технічних рішень закладених в проект реконструкції та боротьби з водопритоками на рудниках і що важливо - не вимагали якогось особливого до себе ставлення чи преференцій і брали на себе вирішення проблеми Стебника в цілому, включаючи і екологічні моменти. Наведені факти наглядно показують очевидну привабливість інвестицій у видобуток та переробку калійних руд Стебницького родовища, а також вказує на той факт, що серйозних інвесторів не відлякує наявність тут екологічних проблем.

Останнім часом українськими підприємствами знову почали цікавитися інвестори (див. київський тижневик №30 від 04.08.06 р.) але серйозність їх намірів викликає сумнів, поскільки вони по перше, не надто компетентні в калійній галузі, а по друге, наміри у них надто очевидні - виділення із цілісного гірничо-переробного комплексу в Стебнику, наприклад, одного рудника, а екологічні проблеми покласти на плечі державі. Звідси і намагання виключити „Полімінерал” із переліку об’єктів права державної власності. що не підлягають приватизації.

Тому цілком не очевидно, як пишуть автори статі у „дзеркалі тижня” що „наша калійна промисловість уже не може конкурувати з калійними підприємствами Росії, Білорусії та Німеччини...”. а очевидно інше - комусь дуже невигідно в нашій державі розвивати власну калійну промисловість (а це єдині добрива з тріади основних – які мають в Україні свою сировинну базу, інші – азот і фосфор імпортуються). Кому ж це вигідно, постає логічне питання. А вигідно це передусім Білорусі, яка є одним з найбільших світових виробників та експортерів калійних добрив і для якої вони є чи не основним джерелом валютних надходжень. Україна для білоруських виробників є надзвичайно привабливим ринком - адже наша потреба в калійних добривах становить до 1.5 – 2.0 млн т. щорічно, а транспортні витрати мінімальні: відстань до української границі від Солі горська, де розміщені калійні підприємства, становить біля 100 км. Для просування свого продукту на українському ринку у Києві спеціально утворено фірму - ТзОВ „Укркалій”, яка практично монополізувала український ринок, спочатку нещадно демпінгуючи, а на сьогодні довівши ціни до світових і навіть вище - тільки за остатні 2 роки ціна на хлористий калій білоруського походження зросла вдвічі з 500 грн. до 1000 грн. за одну тону (у 2001р тона хромистого калію коштувала 300 грн.). І це закономірно конкуренції ж немає – вітчизняний виробник практично відсутній бо знищений.:- ДГХП «Полімінерал» не працює з 2003 р., Калузький калійний завод практично не працює – переробний комплекс зупинено в 2002р, а виробництво що залишилося більшість часу простоює.

Як не дивно в цьому процесі знищення калійної промисловості України не останню роль відіграє Львівський ВАТ ”Інститут гірничо-хімічної промисловості” (бувший ВНДПІ ”Сірка”) де працюють обоє авторів статті. Інститут який не зробив нічого путнього для збереження вітчизняної сірчаної промисловості – від діяльності колись відомих Яворівської та Роздільської „Сірок” залишились лишень екологічні проблеми. Для вирішення цих прооблеи ним запропоновано створення штучних озер на місці відпрацьованих кар”єрів. Такі ж рішення пропонує інститут і в Стебнику і Калуші - затопити шахти і кар”єри. Воістину настав час перейменувати його в черговий раз. тепер вже в інститут по створенню штучних водоймищ. Можливо й такі технічні рішення у випадку кар”єрів і мають під собою якесь наукове підґрунтя то затоплення шахт у Стебнику потребує окремої розмови.

Ще не так давно, у 2002 р. директор згаданого інституту і співавтор статті п. І. Зозуля у своєму інтерв’ю львівській газеті „Високий замок”( №57 від 12.03.2002р) переконував читачів у необхідності консервації рудника в Стебнику мокрим способом. При цьому на повному серйозі говорилося про в п’ятеро менші затрати в порівняні до ліквідації відпрацьованої калуської шахти, про дальшу можливість її експлуатації і т.д. Та лукавив п. І.Зозуля., ой як лукавив, бо прекрасно знав що затоплення калійної шахти неминуче приведе до її ліквідації. Та поскільки на руднику є ще значні запаси руди, а діюче законодавство забороняє ліквідацію шах з не відробленими запасами і видумано термін „мокра консервація”. Тепер же автор п. І.Зозуля вже не згадує про консервацію рудника, а говорить про те, що відбувається насправді, йде некероване затоплення рудника і цілики, які утримують поверхню почнуть розчинятися, що у свою чергу може призвести до техногенної катастрофи в регіоні катастрофи, автором якої є як сам п. І.Зозуля та іже зним. Відчувши що ситуація виходить з під контролю автор пропонує ще оригінальніше технічне рішення - провести керовану посадку поверхні над цим рудником і створити озеро для трускавецького курорту (рудник розташований у 3-ій санітарно-захисній зоні курорту). До чого привела „мокра консервація” нам вже відомо, а до чого ж приведе обвал поверхні можна собі уявити. До речі проект „мокрої консервації” має надзвичайно цікаву історію, яка потребує окремої розповіді. Хотілося б лише зауважити що від часу виникнення цієї ідеї та до початку її реалізації пройшли рекордно короткі строки від грудня 2002 р. по травень 2003 р. (розпорядження Кабміну №166-р, від 24 березня 2004 р., яким затверджено проект, а фінансування почалося ще раніше). Щорічні витрати держави складають 20 - 30 млн. грн.( з них інститут отримує солідні суми за свою «роботу». Цікавинкою є і те, що науково-екологічну експертизу цього проекту провели вчені географи Київського національного університету ім.. Т.Шевченка, а заява про екологічні наслідки всупереч чинному законодавству так і не була опублікована в пресі, і це зрозуміло - бо під таким проектом не поставив би свого підпису ні один фахівець калійної галузі - бо сама думка про свідоме затоплення калійної чи соляної шахти та ще й із запасами руди є нонсенсом і не має аналогів у світовій практиці.

Що ж маємо в результаті такого піклування здавалося би солідного науково – дослідного інституту :

- абсолютно некеровану ситуацію на затоплюваному руднику № 2 на ДГХП «Полімінерал», яка може привести до екологічної катастрофи в регіоні;

- прогресуючу та свідому загибель вітчизняного родовища калійних добрив;

- повну залежність сільського господарства України від іноземних поставок калійних добрив;

- втрату багатомільйонних коштів вкладених в рудну базу та інфраструктуру;

- ліквідацію та розбазарювання майна (чого вартий демонтаж 26 – кілометрового трубопроводу вартістю 23 млн. грн. установки по закачуванню розсолів у відпрацьовані газові горизонти, яка до речі і вирішувала проблему ліквідації хвостосховища)

- відсутність жодної перспективи підприємства;

Отакі справжні реалії в калійній промисловості України( ситуація в Калуші не набагато відрізняється від стебницької). Справді агонія і ця агонія спланована. І жодної перспективи розвитку, А тільки банальне проїдання бюджетних грошей і що раз то більше і більше( вже в пресі проскакують заяви представників інституту що потрібно вже шорічно на ліквідацію рудника вже не 20-30 млн. грн. а 90 млн. грн.) Отак затопимо все і кінці у воду?

З повагою,

З.В.Варивода

Член кореспондент

Академії гірничих наук України

Кандидат технічних наук

Немає коментарів: