В 1978р, після Бухарестського землетрусу в Румунії, на цьому руднику було виявлено водопритоки, дебет яких швидко збільшувався і згодом застабілізувався на величині біля 1000 куб м на добу (приблизно 300 тис куб м в рік).
Само по собі поступлення води в соляну копальню ( а калійний рудник є також соляною копальнею) є аномальним явищем і загрожує її подальшому існуванню. Тим більше що водопритоки на цій копальні були пов’язані з поверхнею і акумулювали всі поверхневі води утворивши велетенську депресійну лійку.
Від самого початку виникнення водопритоків з ними велася послідовна боротьба. Були виконані відповідні науково-пошукові та проектні роботи із залученням найкращих спеціалістів тодішнього Союзу. Суть заходів, які були розроблені, полягала в створенні водонепроникних перемичок, які би локалізували ділянку водопритоків та її послідовний тампонаж, перехоплення водопритоків, акумуляція їх в підземних ємностях (т.з. зумпфах) і подальша подача їх на поверхню в існуюче хвостосховище відходів збагачувальної фабрики.
З метою подальшої утилізації цих вод (фактично вже розсолів, бо води поступаючи з поверхні насичувались солями, розчиняючи шахтні породи) було споруджено дослідно-промислову установку закачування їх до відпрацьованих підземних газових горизонтів в с.Кавсько Стрийського району. Забігаючи наперед, хотілося би відзначити, що всі технічні рішення прийняті в цих заходах знайшли схвалення іноземних спеціалістів, які в різний час проводили вивчення «Полімінералу» з метою створення спільного підприємства з виробництва мінеральних добрив (на початку 90-х років минулого століття італійська компанія «Італкалі» і в кінці цих же років північноамериканська ІМС Глобал ).
Виконання розроблених заходів дозволяло убезпечити рудник від загибелі, тобто затоплення. Після зупинки збагачувальної фабрики «Полімінералу» на реконструкцію, з 01.01.1988р рудник був зупинений і перебував у стадії консервації. Тут виконувалися лишень необхідні природоохоронні роботи (в т.ч. по перехопленню і відкачування води, яка поступала) . Це дозволяло зберігати рудник зі всіма запасами руди - більш як 100 млн. тн (тільки підготовлених до виїмки запасів було 8 млн. тн) до гаступної експлуатації. Ці роботи фінансувалися із держбюджету, спочатку Союзу. а з 1992р України, Причому, якщо на перших порах фінансування виділялося окремими постановами Кабінету Міністрів України, то із середини 90-х років було вже передбачене постійне фінансування окремим рядком в Держбюджеті України. Зрозуміло, що фінансування завжди було недостатнім, і підприємство, щоби виконати хоча б мінімально необхідний об’єм робіт, направляло на це ще й власні кошти отримані в результаті своєї господарської діяльності (від 20 до 50 % ).
Однак, з 2002р. (а фактично вже в 2001р.) ідеологія консервації рудника різко змінюється. Під надуманим приводом про періодичне відключення електроенергії, приймається злочинне рішення про «мокру» консервацію рудника а фактично його затоплення. Чому можна твердити що саме під надуманим приводом. А тому, що періодичні відключення електроенергії були і до того, зрештою вони були завжди плановими і енергопостачальні організації про них повідомляли заздалегідь. До того ж на руднику була передбачена система зумпфів яка акумулювала води, які поступають в копальню і мала як мінімум трьохдобовий запас по об’єму, та й зрештою відкачка води з копальні проводилась як правило не безперервно а періодично, після заповнення зумпфів, щоби забезпечити оптимальну роботу насосів. Так що цей аргумент явно не «катить»…
Справа тут очевидно в іншому – елементарному недбальстві і відсутності контролю посадових осіб за виконанням необхідних робіт – коротше кажучи - не зауважили як переповнилися зумпфи і води самопливом почали заповнювати шахтні виробки. А коли зауважили, то було вже пізно - затопило 5-й та частину 4-го горизонтів рудника. Ось тут і виникла ідея «мокрої «консервації – як воно вже топиться то давайте ми й узаконимо цей процес щоби не відповідати – тобто затопимо, і кінці у воду…
Цікавим є факт, який стався на руднику №2 ДГХП «Полімінерал» - це аварія шахтного12-тонного електровозу, який впав до клітьового стволу та вивівши його повністю з ладу але як водиться, цей інцидент був швиденько «замнутий» керівництвом ДГХП «Полімінерал» та відповідними державними службами, які були причетними до його розслідування. Тим самим, керівництвом ДГХП «Полімінерал» та іншими особами причетними до цієї історії була поставлена ще одна «крапка» в ліквідації рудника №2 ДГХП «Полімінерал».
Як не було би дивно але ми все-таки стаємо свідками дивної історії, ті ж люди, які ратували і обґрунтовували необхідність сухої консервації раптом «прозріли» й проголосували за «мокру» консервацію - а фактично за ліквідацію рудника (цей термін видумали тому, що чинне законодавство забороняє ліквідувати копальні де ще є невідпрацьовані запаси сировини).
Мокра консервація стала можливою ще й тому, що в ній були зацікавлені всі інстанції які мали до цього відношення. Так, наприклад, Міністерство промислової політики України, здавалося би поважна установа, до сфери управління якої входило підприємство «Полімінерал» ( як до речі і вся гірнича хімія України ) мала би зробити все від неї залежне щоб галузь працювала та розвивалася. Але ж ні – під проводом міністерства галузь успішно припинила своє функціювання. Немає вже ні Яворівської ні Роздільської «Сірки», через рік після «Полімінералу» припинив свою діяльність калійний завод «Оріани» в Калуші... Чи ж не дивно це? Кому ж це вигідно ? Відповідь тут до банального проста – російським та білоруським виробникам , які стали монополістами на українському ринку (а ємність нашого ринку тільки по калію становить 1,5-2 млн. тн в рік ).
Головним ідеологом та натхненником нищення цілої галузі стала ще одна «поважна» установа – львівський науково-дослідний та проектний інститут «Гірхімпром». Установа, яка би мала першою волати на захист вітчизняного виробника, навпаки, успішно штампує сумнівні проектики успішно на цьому заробляючи. Місцеві органи влади теж займають пасивну позицію ніяк не реагуючи на відвертий дерибан бюджетних грошей, видно вони також в «долі»… Дана ситуація в Стебнику привела до конкретно загрозливого стану. В результаті безконтрольного затоплення існує можливість техногенної катастрофи. Крім цього:
- підприємство повністю припинило основну діяльність;
- фінансування на природоохоронні заходи збільшились майже в 4 рази;
- скоротилися робочі місця в 3 рази
- практично повністю зруйнована і розпродана інфраструктура підприємства (чого вартий лише продаж трубопроводу і скважин дослідно-промислової установки в с. Кавсько вартістю біля 30 млн. ще твердих радянських рублів);
Можна ще перелічувати втрати від такої діяльності, але головний висновок із цього очевидний :
Абсолютно свідомо за рахунок Держбюджету знищено рудник із запасами калійної руди 100 млн. тн, такий випадок унікальний в світі.
Знищена інфраструктура підприємства, як транспортна так і енергетична.
Знищена унікальна дослідно-промислова установка в с. Кавсько, іт.д
Фактично знищена ділова репутація ДГХП «Полімінерал» і його привабливість для приватизації.
Немає коментарів:
Дописати коментар