Газета "ДЕНЬ"
http://www.day.kiev.ua/289672/

СУСПIЛЬСТВО

ЗАТОПЛЕНЕ БАГАТСТВО

Наталія ГОРБАНЬ

Нещодавно у Стебнику, де є єдиний в Україні калієвий рудник, трапився черговий провал ѓрунту над соляним рудником №2. Цього разу під землю в порожнини соляної шахти через карст пішла річка Вижниця. І хоча інтенсивний водопритік в соляну шахту вдалось оперативно ліквідувати, не виключено, що в найближчому майбутньому подібна аварія може повторитись. За словами вчених, це може розмити соляні цілики, на яких тримається поверхня над шахтою, і тоді в Стебнику та околицях почнуться провали, руйнування та можливо, землетрус. Через це Україна може втратити ділянку автомагістралі Львів-Трускавець, що проходить за 50 метрів від сьогоднішнього провалу, ділянки лінії електропередач та водогону, що знаходяться неподалік, а також і останній життєздатний на сьогодні рудник калійної солі та мінеральні води курорту Трускавець.

ЧОМУ РУДНИК ЗАТОПЛЮЄТЬСЯ

Наразі єдиний рудник, готовий до видобутку калію в Україні, — це Стебницький. Однак руду тут вже ніхто не видобуває. Користі для країни він теж не приносить: калійні добрива, які, власне, і виробляють з калійних руд, Україна вже не перший рік закуповує за кордоном. Та в Стебнику так було не завжди. Видобуток калійних руд тут розпочали більше ніж 150 років тому. У післявоєнні роки побудували і рудник №2, проектна потужність якого сягала 3 млн. т. на рік. Рідкі відходи збагачувальної фабрики — концентровані розсоли із вмістом флотореагентів, що використовували для збагачування, зливали в хвостосховище.

Однак тоді вирішенням екологічних проблем ніхто не переймався. Тому і поводились відповідно — всі тверді відходи складували, рідкі зливали в хвостосховище. А над тим, що до безкінечності зливати просто не буде куди, не замислювалися. Момент істини настав у 1983 році, коли прорвало дамбу хвостосховища. У Дністер тоді вилилося близько п’яти мільйонів кубічних метрів розсолів. Ріка була засолена аж до впадання в лиман. Ця катастрофа завдала колосальних втрат економіці Радянського Союзу. Після цього випадку про поводження із відходами в Стебнику врешті замислились. Обсяг виробництва був зменшений, а в 1988 році було прийнято рішення закрити збагачувальну фабрику на реконструкцію: флотаційне збагачення руди, при якому утворювалась велика кількість відходів, мали замінити іншим методом. Та справа до цього так і не дійшла.

На руднику №2, починаючи з жовтня 1978 року, у видобувних камерах почався притік води. Її необхідно було відкачувати, бо в іншому випадку вона могла б розчинити цілики, які підтримували конструкцію рудника, наче стіни багатоповерховий будинок. У 2002 році відкачування води припинили.

«Якщо в шахту хоча б трохи капає вода, вона розчиняє її стінки, а тріщина більшає. Це означає, що кількість води, яка прибуватиме, збільшуватиметься, і потрібно більше коштів на її відкачування. У Стебнику вели суху консервацію 15 років. Усе, що потрапляло в шахту, відкачували та скидали в хвостосховище, а далі частково це потрапляло в Дністер. Щоб раз і назавжди вирішити проблему, ми запропонували мокру консервацію. Тих грошей, які тратили стільки років на суху консервацію, вистачило б, щоби законсервувати її назавжди, — розповідає голова правління ВАТ «Інститут гірничо-хімічної промисловості», кандидат технічних наук Іван Зозуля. — Розсоли, якими б заповнялися порожнини, насичені, у них не буде розчинятися сіль, а отже, вони не розчинять цілики в руднику».

Щодо калійних солей, яких на руднику №2, за оцінками фахівців, близько 500 млн. тонн, їх буде видобувати в майбутньому і з затопленого рудника. І хоча проекту, який розробив інститут, дали зелене світло ще в 2002 році, проблему це не вирішило.

«У проекті йдеться про те, що треба брати розсоли з хвостосховища і качати їх в рудник №2. Але для цього потрібно побудувати систему для їх перекачування. З необхідної суми коштів нам дали тільки чверть. На них ми збудували насосну станцію. Натомість, природа не чекає. І за цей час ѓрунтові води вже затопили два горизонти. Вода, що тече в рудник, — ненасичена, тож вона розмиває солі, й утворюється карст, провали. За останні два роки утворився карст, а грошей, щоби його засипати, нема. Тож карст розширюється, і зараз він став значно більший. Два роки тому для його засипання знадобилося б 300 тис. грн., а тепер на ліквідацію — 10 млн. грн.», — каже голова правління Іван Зозуля.

ТЕХНОЛОГІЇ ІСНУЮТЬ — ПОТРІБНІ КОШТИ

На думку кандидата технічних наук, що понад 30 років присвятив роботі на Стебницькому «Полімінералі», Зиновія Вариводи, небезпека, яка сьогодні нависла над рудниками Стебника та мінеральними водами Трускавця, що знаходиться неподалік, з’явилася з вини вчених, які не врахували або не хотіли враховувати чимало чинників.

«Такого поняття, як мокра консервація соляного рудника, у світі взагалі не існує. Те, що робиться сьогодні, — не що інше, як його ліквідація та трата державних коштів. У світі цю пробему вирішують тим, що перехоплюють і відкачують розсоли, що потрапляють у рудник. Подібна проблема була у відомій соляній шахті Вєлічкі, що неподалік Кракова. У Польщі придбали установку, що опріснює відкачану воду, а довкілля не забруднюється. Така установка обійшлася в понад чотири мільйони доларів. Однак затрати на таку установку себе виправдовують — адже суха консервація дає можливість зберегти родовище! Окрім того, якби в Стебнику придбали таку установку, вони могла б працювати і на хвостосховищі для переробки розсолів. Мокра консервація руйнує рудник, що і маємо сьогодні: унікальний випадок у світовій історії калійного виробництва, коли свідомо нищиться рудник та ще й за кошти власної держави!» — наголошує Зиновій Варивода.

На думку завідувача кафедри хімії і технології неорганічних речовин НУ «Львівська політехніка» Віктора Яворського, затоплення рудника є величезною помилкою: окрім знищення сотні тисяч тонн унікальних запасів калійних руд, це призведе ще й до екологічної катастрофи — розсоли, що зараз планують закачувати в шахту, неминуче з’єднаються з водоносними горизонтами і засолять гідрографічну мережу річок басейну Дністра. Державний науково-дослідний інститут галургії (м.Калуш) і Національний університет «Львівска політехніка» розробили нові енергоощадні технології переробки руди і накопичених розсолів хвостосховищ з одержанням високоякісних калійних добрив, хлориду калію, сульфіту магнію, магнезії, кухонної солі. Цю продукцію можна буде скеровувати як на внутрішній, так і на зовнішній ринок.

Однак, щоб технологія запрацювала, потрібно вкласти чималі кошти. Разом з тим, держава чомусь не надто поспішає рятувати власну калійну промисловість. Навіть якщо до Стебника прийде інвестор, найімовірніше він працюватиме лише на життєздатному руднику №1, і навряд чи візьметься вирішувати всі ті екологічні негаразди, які накопичились у Стебнику протягом останніх півтора століття. А щоб не допустити техногенної катастрофи у Стебнику, між вченими із різними точками зору має розпочатися відкрита дискусія.

№233, середа, 23 грудня 2009

Руками "патріотів" Фактично знищена ділова репутація “Полімінералу” та його привабливість для приватизації але не зникла привабливість заробляння грошей окремими "патріотами"

З. Варивода: “Фактично знищена ділова репутація “Полімінералу” та його привабливість для приватизації”
Модератор — 02.12.2009 @ 15:28 — рубрика Влада | 1 коментар

25 листопада над рудником № 2 Стебницького ДГХП “Полімінерал” в руслі річки Вижниці утворилося нове провалля. Місце провалля – за метрів 50 від автодороги Львів-Трускавець. Орієнтовні розміри – 100 на 100 метрів, глибина – з триповерховий будинок. Сама річка пішла під землю. Це вже друге подібне провалля у цьому місці. Огляд першого входив у програму нещодавнього візиту Прем’єр-Міністра України Юлії Тимошенко.

Однак з невідомих причин вона так і не приїхала у Стебник.
Прокоментувати ситуацію ми попросили Зеновія Васильовича ВАРИВОДУ, який у 1989-2001 роках очолював Стебницьке державне гірничо-хімічне підприємство “Полімінерал”.

“НА РУДНИКУ МОЖНА ПОСТАВИТИ ХРЕСТ”

- Зеновію Васильовичу, на Вашу думку, що все-таки трапилося?
- Іде планомірна ліквідація рудника № 2. Але навіть при ліквідації рудника (як, наприклад, подібного у Калуші) треба суворо дотримуватися технологічного процесу. Зокрема, мова йде про насичення розсолів, які затоплюють копальню, послідовність затоплення і таке інше. При цьому необхідний моніторинг процесу як з поверхні, так і з-під землі. І це не може вберегти від непередбачуваних випадків. У тому ж Калуші спостерігалися непоодинокі випадки карстоутворень. В нашому ж випадку рудник топився і топиться безсистемно, і це при наявності водопритоків з поверхні, де станом на 2001 рік вже існував карст об’ємом 500 тисяч кубічних метрів. Фактично – і це підтверджують документи – рудник топиться з кінця 2001 року, коли я покинув підприємство. І ще до появи славнозвісного проекту консервації рудника в 2003 році Міністерство промислової політики України з органами державного нагляду погоджують затоплення нижніх горизонтів. Таке ж затоплення проводилось і після появи проекту по сьогоднішній день. Як результат, рудник затоплений до відмітки +106 метрів, тобто до половини другого горизонту. В копальню поступило більш як два мільйони кубічних метрів прісної води з поверхні, утворивши при цьому біля одного мільйона кубічних метрів пустот (!!!). Причому на своєму шляху вода, що поступала, могла, – і це найімовірніший варіант, – ослабити утримуючі цілики верхніх горизонтів, які й так мають невеликий запас стійкості. В результаті ми останнім часом і спостерігали активні прояви просідань поверхні. Цілком закономірним є те, що річка Верещиця пішла у рудник. Тільки можна гадати, до чого це призведе. Але очевидне одне: на руднику можна поставити хрест. Дай, Боже, аби не сталося гіршого.
- Хто винен у тому, що сталося?
- Безумовно, у тому, що сталося, винні насамперед проектанти і керівники підприємства. Адже стабільно за всі ці роки виділялися кошти з державного бюджету, а це 7-10 мільйонів гривень щорічно. Але використовувалися вони, і це очевидно, на виконання другорядних робіт. А насамперед треба було локалізувати і затампонувати зону карстоутворення. Це ж очевидні речі! Але…
- І знову не будуть зроблені належні висновки?
- Боюся, що так. Зараз із стовідсотковою ймовірністю можна спрогнозувати який вчиниться галас навколо цієї проблеми. Будуть казати, що, мовляв, все це сталося через недостатнє фінансування. Як завжди, спишуть свою недолугість і зажерливість на якогось недолугого чиновника. І знову потечуть грошики на покриття прорахунків конкретно відомих діячів, які від самого початку знали, що все так і закінчиться.

“ІНОЗЕМНІ СПЕЦІАЛІСТИ СВОГО ЧАСУ ПРОВОДИЛИ ВИВЧЕННЯ “ПОЛІМІНЕРАЛУ” З МЕТОЮ СТВОРЕННЯ СПІЛЬНОГО ПІДПРИЄМСТВА З ВИРОБНИЦТВА МІНЕРАЛЬНИХ ДОБРИВ”

- Але ж історія загибелі рудника № 2 розпочалася не сьогодні. Невже після аварії 1978 року, а це вже минуло понад тридцять років, не можна знайти оптимального розв’язання цієї проблеми?
- В 1978 році після Бухарестського землетрусу в Румунії на цьому руднику було виявлено водопритоки, дебет яких швидко збільшувався і згодом застабілізувався на величині біля тисячі кубічних метрів на добу (приблизно 300 тисяч кубічних метрів на рік). Саме по собі поступлення води у соляну копальню (а калійний рудник також соляна копальня) є аномальним явищем і загрожує її подальшому існуванню. Тим більше, що водопритоки на цій копальні були пов’язані з поверхнею і акумулювали всі поверхневі води, утворивши велетенську депресійну лійку. Від самого початку виникнення водопритоків з ними велася послідовна боротьба. Були виконані відповідні науково-пошукові та проектні роботи із залученням найкращих спеціалістів тодішнього Радянського Союзу. Суть заходів, які були розроблені, полягала у створенні водонепроникних перемичок, які би локалізували ділянку водопритоків та її послідовний тампонаж, перехоплення водопритоків, акумуляцію їх у підземних ємкостях, так званих зумпфах, і подальшу подачу їх на поверхню в існуюче хвостосховище відходів збагачувальної фабрики. З метою подальшої утилізації цих вод – фактично вже розсолів, бо води, поступаючи з поверхні, насичувалися солями, розчиняючи шахтні породи, – було споруджено дослідно-промислову установку закачування їх до відпрацьованих підземних газових горизонтів в селі Кавсько Стрийського району.
- Чи схвалювалися ці всі технічні рішення іноземними спеціалістами, які в різний час побували у Стебнику?
- Безумовно. Іноземні спеціалісти свого часу проводили вивчення “Полімінералу” з метою створення спільного підприємства з виробництва мінеральних добрив. На початку 90-х років минулого століття в нас були представники італійської компанії “Італкалі” та північноамериканської “ІМС Глобал”.
- Чи дозволяло виконання розроблених заходів убезпечити рудник від загибелі, тобто затоплення?
- Однозначно можу відповісти: так. Після зупинки збагачувальної фабрики “Полімінералу” на реконструкцію з першого січня 1988 року рудник був зупинений і перебував у стадії консервації. Тут виконувалися лишень необхідні природоохоронні роботи, в тому числі з перехоплення і відкачування води, яка поступала. Це дозволяло зберігати рудник зі всіма запасами руди – більш як сто мільйонів тонн до наступної експлуатації. Тільки підготовлених до виїмки запасів було 8 мільйонів тонн.
- Хто фінансував ці всі роботи?
- Ці роботи фінансувались із державного бюджету спочатку Радянського Союзу, а з 1992 року – України. Причому якщо на початках фінансування виділялося окремими постановами Кабінету Міністрів України, то з середини 90-хроків минулого століття вже було передбачене постійне фінансування окремим рядком в Держбюджеті України. Зрозуміло, що фінансування завжди було недостатнім, і підприємство, щоби виконати бодай мінімально необхідний обсяг робіт, направляло на це ще й власні кошти, отримані в результаті своєї господарської діяльності. Це становило від 20 до 50 відсотків.

“МОКРА” КОНСЕРВАЦІЯ Є НОНСЕНСОМ І НЕ ЗАСТОСОВУЄТЬСЯ У СВІТОВІЙ ПРАКТИЦІ”

- Коли Ви пішли з підприємства, все змінилося?
- Так. З 2002 року ідеологія консервації рудника різко змінюється. Під надуманим приводом про періодичне відключення електроенергії приймається злочинне рішення про “мокру” консервацію рудника, а фактично – про його затоплення. Чому можна твердити, що саме під надуманим приводом? А тому що періодичні відключення електроенергії були й до того, зрештою, вони завжди були плановими, і енергопостачальні організації про них повідомляли заздалегідь. До того ж, на руднику була передбачена система зумпфів, яка акумулювала води, які поступали в копальню, і мала як мінімум тридобовий запас з об’єму. Та й, зрештою, відкачка води з копальні проводилась, як правило, не безперервно, а періодично, після заповнення зумпфів, щоби забезпечити оптимальну роботу насосів.
- Якщо в теорії так ідеально, то чому ж трапилася біда?
- Справа тут, очевидно, в іншому, а саме в елементарному недбальстві та відсутності контролю посадових осіб за виконанням необхідних робіт. Коротше кажучи, не зауважили, як переповнилися зумпфи і води самопливом почали заповнювати шахтні виробки. А коли зауважили, то було вже пізно – затопило п’ятий і частину четвертого горизонтів рудника. Ось тут і виникла ідея “мокрої” консервації – яко воно вже топиться, то давайте ми узаконимо цей процес, щоби не відповідати. Тобто затопимо – і кінці в воду.
- А що це був за факт з аварією шахтного електровозу?
- О, це цікавий факт, який є свідченням безконтрольності та недбальства. На руднику № 2 сталась аварія шахтного 12-тонного електровозу, який упав до клітьового стволу та вивів його повністю з ладу. Але, як водиться, цей інцидент був швиденько “замкнутий” керівництвом “Полімінералу” та відповідними державними службами, які були причетними до його розслідування. Тим самим керівництво “Полімінералу” та інші особи, причетні до цієї історії, поставили ще одну крапку в ліквідації рудника № 2.
- Чому все-таки від “сухої” консервації перейшли до “мокрої”?
- Як це не дивно, але ми стали свідками фантастичної історії. Ті люди, які ратували за “суху” консервацію й обґрунтовували її необхідність, раптом “прозріли” й проголосували за “мокру” консервацію, а фактично – за ліквідацію рудника. Цей термін видумали тому, що чинне законодавство забороняє ліквідовувати копальні, де ще є невідпрацьовані запаси сировини. “Мокра” консервація є нонсенсом і не застосовується у світовій практиці, бо при цьому може виникнути багато абсолютно неспрогнозованих явищ.

“В РЕЗУЛЬТАТІ БЕЗКОНТРОЛЬНОГО ЗАТОПЛЕННЯ ІСНУЄ МОЖЛИВІСТЬ ТЕХНОГЕННОЇ КАТАСТРОФИ”

- Але, мабуть, керівники “Полімінералу” не пішли би на це, якби не було команди згори?
- Абсолютно точно! “Мокра” консервація стала можливою ще й тому, що у ній були зацікавлені всі інстанції, які мали до цього стосунок. Так, наприклад, Міністерство промислової політики України, – здавалось би, поважна установа, до сфери управління якого входив “Полімінерал”, як, до речі, і вся гірнича хімія України, – мало би зробити все від нього залежне, щоб галузь працювала і розвивалась. Але ж ні! Під проводом міністерства галузь успішно припинила своє функціонування. Немає вже ні Яворівської, ні Роздільської “Сірки”. Через рік після “Полімінералу” припинив свою діяльність калійний завод “Оріана” в Калуші. Чи не дивно це? Кому це вигідно? Відповідь тут до банального проста: російським і білоруським виробникам, які стали монополістами на українському ринку. А ємність нашого ринку тільки по калію становить 1,5 – 2 мільйони тонн на рік.
- Але ж є наукові установи, які мали би втрутися в цей процес?
- Про що ви говорите? Головним ідеологом та натхненником нищення цілої галузі стала ще одна “поважна” установа – Львівський науково-дослідний та проектний інститут “Гірхімпром”. Установа, яка би мала першою волати про захист вітчизняного виробника, навпаки, успішно штампує сумнівні проектики, успішно на цьому заробляючи.
- Чому мовчить влада?
- Місцеві органи влади теж займають пасивну позицію, ніяк не реагуючи на відвертий дерибан бюджетних грошей. Видно, вони також в “долі”.
- Які основні висновки можна зробити з того, що Ви сказали?
- Дана ситуація в Стебнику привела до конкретно загрозливого стану. В результаті безконтрольного затоплення існує можливість техногенної катастрофи. Крім цього, підприємство повністю припинило основну діяльність, фінансування на природоохоронні заходи збільшилося майже в чотири рази, скоротилися робочі місця в три рази, практично повністю зруйнована і розпродана інфраструктура підприємства. Чого вартий лише продаж трубопроводу і скважин дослідно-промислової установки в селі Кавсько вартістю біля 30 мільйонів ще твердих російських рублів. Можна ще перелічувати втрати від такої діяльності, але висновок із цього очевидний. Абсолютно свідомо за рахунок Державного бюджету знищено рудник із запасами калійної руди в сто мільйонів тонн. Погодьтеся, це унікальний випадок у світі! Знищена інфраструктура підприємства – як транспортна, так і енергетична. Знищена унікальна дослідно-промислова установка в селі Кавсько. Фактично знищена ділова репутація Державного гірничо-хімічного підприємства “Полімінерал” і його привабливість для приватизації.

Анатолій ВЛАСЮК

Ця стаття надрукована з сайту Дрогобицький Портал: http://www.drohobych.com.ua

URL статті: http://www.drohobych.com.ua/2009/12/02/z-varyvoda-faktychno-znyschena-dilova-reputatsiya-polimineralu-ta-joho-pryvablyvist-dlya-pryvatyzatsiji/

Річка проти "Полімінералу" - хто сильніший

Само по собі «мокра консервація» соляного ( в тому числі калійного» є нонсенсом і в світовій практиці не застосовується, поскільки при цьому може виникнути багато абсолютно неспрогнозованих явищ.Цей термін у нашому випалку ( для рудника 2 «Полімінералу») був взятий для простісінького окозамилювання – адже тут є ще біля 100 млн тн запасів руди, а чинне законодавство забороняє ліквідовувати рудники з невідробленими( погашеними) запасами. Але всі прекрасно розуміли про що йдеться із самого початку, а зараз про це говорять уже відкрито...
Але навіть при ліквідації рудника ( як , наприклад подібного в Калуші) треба суворо дотримуватися технологічного процесу- насичення розсоів які затоплюють копальню, послідовність затоплення і таке інше.При цьому необхідний моніторінг процесу як з поверхні так і з під землі.І це не може вьерегти від непередбачуваних випадків – в тому ж Калуші спостерігалися непоодинокі випадки карстоутворень.В нашому ж випадку рудник топився в топиться безсистемно і це при наявності водопритоків із поверхні де станом на 2001 рік вже існував карст обємом 500 тис куб м .Фактично( і це підтверджують документи) рудник топиться із кінця 2001 року. І ще до появи славнозвісного проекту консервації рудника в 2003 році,, мінпромполітики із органами державного нагляду погоджують затоплення нижніх горизонтів.Таке ж затоплення проводилось і після появи проекту по сьогоднішній день.Як результат рудник затоплений до відмітки +106м ( до половини 2 горизонту).В копальню поступило більш як 2 млн куб м прісної води з поверхні, УТВОРИВШИ ПРИ ЦЬОМУ БІЛЯ 1 МЛН КУБ М ПУСТОТ. Причому на своєму шляху поступаюча вода могла, і то напевно, ослабити утримуючі цілики верхніх гризонтів, які і так мають невеликиц запас стійкості.В результаті ми останнім часом і спостерігали активні прояви прсідань поверхні .ґі цілком закономірним є то що річка Верещиця пішла в рудник, Тільки можна гадати до чого це приведе – але очевидно одне на руднику можна поставити хрест.Дай боже аби не сталося гіршого.
У тому що сталося безумовно винні в першу чергу проектанти і кеівники підприємства. Адже стабільно за всі ці роки виділялися кошти з держбюджету(7-10 млн грн щорічно) Але використовувлис вони , і це очевидно, на виконання другорядних робіт. В першу ж чергу потрібно було локалізувати і затампонувати зону карстоутворення... Це ж бо очевидні речі. Але ...
Зараз із 100% ймовірністю можна спрогнозувати який вчиниться навколо цієї проблеми імідж –все це сталося тому що недостатнє фінансування і як завжди спишуть свою недолугість і зажерливість на якогось недолугого чиновника І знов потечуть грошики на покриття прорахунків конкретно відомих діячів, які з самого початку знали що все це так і скінчиться

Катастрофа в СТЕБНИКУ, про що писали того і дочекалися....

За останньою інформацію, між Стебником і Трускавцем води невеличкої річечки прорвалися через карстове утворення до пустот Рудника №2 ДГХП «Полімінерал» внаслідок безвідповідальних і халатних дій керівництва ДГХП «Полімінерал» та ВАТ «Гірхімпром».
Новини по цій події будуть оновлюватися

КОРОТКА ІСТОРІЯ ЗАГИБЕЛІ РУДНИКА №2 СТЕБНИЦЬКОГО ДГХП «ПОЛІМІНЕРАЛ»

В 1978р, після Бухарестського землетрусу в Румунії, на цьому руднику було виявлено водопритоки, дебет яких швидко збільшувався і згодом застабілізувався на величині біля 1000 куб м на добу (приблизно 300 тис куб м в рік).

Само по собі поступлення води в соляну копальню ( а калійний рудник є також соляною копальнею) є аномальним явищем і загрожує її подальшому існуванню. Тим більше що водопритоки на цій копальні були пов’язані з поверхнею і акумулювали всі поверхневі води утворивши велетенську депресійну лійку.

Від самого початку виникнення водопритоків з ними велася послідовна боротьба. Були виконані відповідні науково-пошукові та проектні роботи із залученням найкращих спеціалістів тодішнього Союзу. Суть заходів, які були розроблені, полягала в створенні водонепроникних перемичок, які би локалізували ділянку водопритоків та її послідовний тампонаж, перехоплення водопритоків, акумуляція їх в підземних ємностях (т.з. зумпфах) і подальша подача їх на поверхню в існуюче хвостосховище відходів збагачувальної фабрики.

З метою подальшої утилізації цих вод (фактично вже розсолів, бо води поступаючи з поверхні насичувались солями, розчиняючи шахтні породи) було споруджено дослідно-промислову установку закачування їх до відпрацьованих підземних газових горизонтів в с.Кавсько Стрийського району. Забігаючи наперед, хотілося би відзначити, що всі технічні рішення прийняті в цих заходах знайшли схвалення іноземних спеціалістів, які в різний час проводили вивчення «Полімінералу» з метою створення спільного підприємства з виробництва мінеральних добрив (на початку 90-х років минулого століття італійська компанія «Італкалі» і в кінці цих же років північноамериканська ІМС Глобал ).

Виконання розроблених заходів дозволяло убезпечити рудник від загибелі, тобто затоплення. Після зупинки збагачувальної фабрики «Полімінералу» на реконструкцію, з 01.01.1988р рудник був зупинений і перебував у стадії консервації. Тут виконувалися лишень необхідні природоохоронні роботи (в т.ч. по перехопленню і відкачування води, яка поступала) . Це дозволяло зберігати рудник зі всіма запасами руди - більш як 100 млн. тн (тільки підготовлених до виїмки запасів було 8 млн. тн) до гаступної експлуатації. Ці роботи фінансувалися із держбюджету, спочатку Союзу. а з 1992р України, Причому, якщо на перших порах фінансування виділялося окремими постановами Кабінету Міністрів України, то із середини 90-х років було вже передбачене постійне фінансування окремим рядком в Держбюджеті України. Зрозуміло, що фінансування завжди було недостатнім, і підприємство, щоби виконати хоча б мінімально необхідний об’єм робіт, направляло на це ще й власні кошти отримані в результаті своєї господарської діяльності (від 20 до 50 % ).

Однак, з 2002р. (а фактично вже в 2001р.) ідеологія консервації рудника різко змінюється. Під надуманим приводом про періодичне відключення електроенергії, приймається злочинне рішення про «мокру» консервацію рудника а фактично його затоплення. Чому можна твердити що саме під надуманим приводом. А тому, що періодичні відключення електроенергії були і до того, зрештою вони були завжди плановими і енергопостачальні організації про них повідомляли заздалегідь. До того ж на руднику була передбачена система зумпфів яка акумулювала води, які поступають в копальню і мала як мінімум трьохдобовий запас по об’єму, та й зрештою відкачка води з копальні проводилась як правило не безперервно а періодично, після заповнення зумпфів, щоби забезпечити оптимальну роботу насосів. Так що цей аргумент явно не «катить»…

Справа тут очевидно в іншому – елементарному недбальстві і відсутності контролю посадових осіб за виконанням необхідних робіт – коротше кажучи - не зауважили як переповнилися зумпфи і води самопливом почали заповнювати шахтні виробки. А коли зауважили, то було вже пізно - затопило 5-й та частину 4-го горизонтів рудника. Ось тут і виникла ідея «мокрої «консервації – як воно вже топиться то давайте ми й узаконимо цей процес щоби не відповідати – тобто затопимо, і кінці у воду…

Цікавим є факт, який стався на руднику №2 ДГХП «Полімінерал» - це аварія шахтного12-тонного електровозу, який впав до клітьового стволу та вивівши його повністю з ладу але як водиться, цей інцидент був швиденько «замнутий» керівництвом ДГХП «Полімінерал» та відповідними державними службами, які були причетними до його розслідування. Тим самим, керівництвом ДГХП «Полімінерал» та іншими особами причетними до цієї історії була поставлена ще одна «крапка» в ліквідації рудника №2 ДГХП «Полімінерал».

Як не було би дивно але ми все-таки стаємо свідками дивної історії, ті ж люди, які ратували і обґрунтовували необхідність сухої консервації раптом «прозріли» й проголосували за «мокру» консервацію - а фактично за ліквідацію рудника (цей термін видумали тому, що чинне законодавство забороняє ліквідувати копальні де ще є невідпрацьовані запаси сировини).

Мокра консервація стала можливою ще й тому, що в ній були зацікавлені всі інстанції які мали до цього відношення. Так, наприклад, Міністерство промислової політики України, здавалося би поважна установа, до сфери управління якої входило підприємство «Полімінерал» ( як до речі і вся гірнича хімія України ) мала би зробити все від неї залежне щоб галузь працювала та розвивалася. Але ж ні – під проводом міністерства галузь успішно припинила своє функціювання. Немає вже ні Яворівської ні Роздільської «Сірки», через рік після «Полімінералу» припинив свою діяльність калійний завод «Оріани» в Калуші... Чи ж не дивно це? Кому ж це вигідно ? Відповідь тут до банального проста – російським та білоруським виробникам , які стали монополістами на українському ринку (а ємність нашого ринку тільки по калію становить 1,5-2 млн. тн в рік ).

Головним ідеологом та натхненником нищення цілої галузі стала ще одна «поважна» установа – львівський науково-дослідний та проектний інститут «Гірхімпром». Установа, яка би мала першою волати на захист вітчизняного виробника, навпаки, успішно штампує сумнівні проектики успішно на цьому заробляючи. Місцеві органи влади теж займають пасивну позицію ніяк не реагуючи на відвертий дерибан бюджетних грошей, видно вони також в «долі»… Дана ситуація в Стебнику привела до конкретно загрозливого стану. В результаті безконтрольного затоплення існує можливість техногенної катастрофи. Крім цього:
- підприємство повністю припинило основну діяльність;
- фінансування на природоохоронні заходи збільшились майже в 4 рази;
- скоротилися робочі місця в 3 рази
- практично повністю зруйнована і розпродана інфраструктура підприємства (чого вартий лише продаж трубопроводу і скважин дослідно-промислової установки в с. Кавсько вартістю біля 30 млн. ще твердих радянських рублів);
Можна ще перелічувати втрати від такої діяльності, але головний висновок із цього очевидний :
Абсолютно свідомо за рахунок Держбюджету знищено рудник із запасами калійної руди 100 млн. тн, такий випадок унікальний в світі.

Знищена інфраструктура підприємства, як транспортна так і енергетична.

Знищена унікальна дослідно-промислова установка в с. Кавсько, іт.д

Фактично знищена ділова репутація ДГХП «Полімінерал» і його привабливість для приватизації.

Документ на який не реагують правоохоронні органи

Розглянуто Колегією Рахункової палати

25.01.2008

Економія на екології - ризики
нових надзвичайних ситуацій

До середини 90-х років ХХ століття на Львівщині активно працювали Роздільський, Подорожненський і Яворівський сірчані кар'єри, а також Немирівській рудник підземної виплавки сірки та Стебницькі калійні шахти. З 1993 року, внаслідок обвального падіння ціни на сірку, рудники стали нерентабельними. Скоротився, а з часом і зовсім припинився видобуток калійних солей. Підприємства, як такі, перестали існувати, однак припинення їх функціонування породило масу проблем: кар'єри, що осипаються, карстові провали, понівечені гірничими роботами землі, порушену екологічну рівновагу. Нарешті, майже десять років потому, у 2003 - 2004 роках Кабінетом Міністрів України були затверджені проекти ліквідації зазначених об'єктів.

Фахівцями Рахункової палати було проведено аудит ефективності використання коштів державного бюджету, які виділялися у 2006 - 2007 роках на реструктуризацію та ліквідацію об'єктів підприємств гірничої хімії у Львівській області і здійснення невідкладних природоохоронних заходів. Аудит проводився у зоні діяльності Роздільського і Яворівського ДГХП "Сірка", ДГП "Подорожненський рудник" та Стебницького ДГХП "Полімінерал".

Результати аудиту свідчать, що проблеми, які залишили по собі фактично неіснуючі підприємства, не тільки не вирішуються, а й поглиблюються.

За висновками Колегії Рахункової палати, Мінпромполітики та Мінприроди у 2005-2007 роках, всупереч вимогам чинного законодавства, профінансували видатки на реструктуризацію та ліквідацію підприємств гірничої хімії і природоохоронні заходи у зоні їх діяльності на території Львівської області в сумі 50 мільйонів гривень за відсутності відповідної державної цільової програми, яка б визначала джерела фінансування, державного замовника та виконавців, відібраних на конкурсних засадах. Як наслідок, мета, на яку виділялись кошти державного бюджету, не досягнута.

Міністерством промислової політики не було визначено джерел фінансування затверджених у 2003-2004 роках проектів з реструктуризації та ліквідації об'єктів підприємств гірничої хімії у Львівській області. Це призвело до невиконання проектних обсягів робіт у встановлені терміни, у першу чергу, через мізерне залучення інших джерел, в яких питома вага участі місцевих бюджетів Львівської області становила лише 2 відсотки. Незважаючи на невідкладність природоохоронних заходів, на початок IV кварталу 2007 року рівень фінансування становив лише 38 відсотків, відповідно, рівень виконання проектів удвічі менший, ніж заплановані показники.

Недостатнє фінансування спричиняє зрив термінів виконання робіт, подорожчання проектів ліквідації гірничо-хімічних підприємств, а отже - додаткове навантаження на державний бюджет, неефективне використання його ресурсів.

Внаслідок неналежного контролю з боку Мінпромполітики і Мінприроди, гірничо-хімічними підприємствами Львівської області та Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища у Львівській області при використанні коштів державного бюджету допущено порушення вимог законодавства та неефективне управління коштами у загальній сумі 37 мільйонів гривень або понад 65 відсотків від загального обсягу використаних коштів.

Невизначеність і недостатність джерел фінансування робіт, передбачених проектами, зумовлює порушення календарного графіка їх виконання,  невирішення та загострення екологічних і соціально-економічних проблем, причиною яких є ліквідація підприємств гірничої хімії. Створені при цьому ризики можуть мати надзвичайні і непрогнозовані наслідки.

Так, в зоні діяльності  Роздільського ДГХП "Сірка", через відставання будівництва каналу до р. Дністер, затримується скидання води, внаслідок чого можливе затоплення місцевості, у тому числі і ємності із забрудненими водами, з подальшим ризиком їх потрапляння у Дністер. 16 тисяч тон небезпечних відходів (гудронів), які залишились на території цього підприємства, забруднюють стоками одне з озер майбутньої рекреаційної зони та створюють умови для їх обвалу в озеро.

Відставання робіт з рекультивації територій рудників підземної виплавки сірки в зоні діяльності Яворівського ДГХП "Сірка" призводить до забруднення поверхневих і підземних вод, погіршення якості води в озері, показники вмісту сірководню у глибинних водах колишнього кар'єру, а тепер озера, у 4-9 тисяч разів перевищують гранично допустиму концентрацію.

В зоні діяльності Подорожненського рудника повільне заповнення кар'єрної виїмки водою створює умови для великомасштабних зсувів. Проте будівництво водозабору, який мав би швидкими темпами заповнювати кар'єр, припинено.

На Стебницькому ДГХП "Полімінерал" через затоплення дренажними водами знаходиться на межі екологічної катастрофи рудник № 2. Руйнування стін камер шахти може спричинити провал земної поверхні. Розвиток карстоутворень призвів до просідання земної поверхні у кварталі індивідуальної житлової забудови у м. Стебнику та створює загрозу руйнування автодороги Дрогобич-Трускавець і розташованих поруч комунікацій.

По Роздільському і Яворівському ДГХП "Сірка" не проведено відселення із зсувонебезпечних і карстопровальних зон мешканців 46 будинків, у тому числі 20 аварійних. При цьому у будинку, збудованому для вказаних цілей у м. Новояворівську за рахунок державних централізованих капітальних вкладень, лише 18 квартир надано таким особам, а решта - 14 квартир, вартістю 1,1 мільйона гривень, надано громадянам, які до цієї категорії не відносяться.

Про результати проведеного аудиту поінформовано Верховну Раду України та Кабінет Міністрів України. Висновок Колегії Рахункової палати надіслано для відповідного реагування Міністерству промислової політики України, Міністерству охорони навколишнього природного середовища України та Львівській облдержадміністрації.

Прес-служба Рахункової палати

Ситуація що створилася навколо Стебницького ДГХП «Полімінерал», як це не парадоксально звучить водночас і проста і складна

Ситуація що створилася навколо Стебницького ДГХП «Полімінерал», як це не парадоксально звучить водночас і  проста і складна. А чому саме так ?

Проста бо ні в якому разі не можна було приймати концепцію «мокрої» консервації рудника №2 підприємства, бо така консервація цілком не придатна для соляних ( в тому числі і калійних ) копалень, тим більше у випадках коли в копальню попадає вода із поверхні. Світова та й вітчизняна практика не знає таких методів консервації. Бо така «консервація» це насправді ліквідація соляної шахти. Так наприклад ліквідовується відпрацьована копальня в Калуші  - вона заповнюється спеціально підготовленими насиченими соляними розсолами із хвостосховища, і навіть тут, при постійному моніторингу процесу затоплення як з поверхні так і з копальні є прояви карстових провалів…

У випадку Стебника термін « мокрої» консервації придумав Львівський ВАТ «Гірхімпром» ( сьогодні практично приватне підприємство) який хоч і завжди був ген проектувальником Стебника, ніколи не мав в своєму складі науковців калійщиків ( бо основна спеціалізація його була пов’язана із сіркою і ще донедавна він називався ВНДІ «Сірка»), а тому всі технічні завдання отримував від ВНДІ Галургії (м.Ленінград) та його  філії в Калуші. В умовах незалежної України, коли фактично були розірвані науково-технічні зв’язки із Росією, у нас не лишилося достатнього наукового потенціалу в галузі добування та виробництва калійних добрив. В цих умовах «Гірхімпром» пролобіював прийняття рішення про « мокру» консервацію рудника №2 в Стебнику. Чому саме таке рішення – відповідь дуже проста – банальне проїдання бюджетних коштів. Адже було цілком очевидно що рудник буде ліквідовано, але згідно чинного законодавства ліквідувати копальню в якій ще не відроблені запаси корисних копалин забороняється ( в руднику є що достатньо запасів руди , тільки відкритих 8 млн тн) – тому й придумали «мокру» консервацію. Хоча сьогодні керівники «Гірхімпрму» вже відкрито говорять про ліквідацію рудника і вимагають що раз більше грошей із бюджету.

Складність же ситуації з рудником полягала саме в марудній повсякденній роботі із проведення процесу сухої консервації та виконання природоохоронних робіт ( які до речі фінансувалися із бюджету ще з радянських часів, бо ще з01.01.88р підприємство було зупинено на реконструкцію). Проект перехоплення води поступаючої в копальні ,її відкачка в хвостосховище та подальшу утилізацію в відпрацьовані газові родовища поблизу с.Кавсько Стрийського району пройшли всі експертизи ( в тому числі і міжнародні) і успішно реалізовувалися за винятком закачки в с.Кавсько (хоча самі скважини глубиною 1800м та трубопровід довжиною 26 км було споруджено і здано в експлуатацію). Суха консервація рудника давала можливість зберегти запаси руди для потенційного інвестора ( вітчизняного чи закордонного ) і контролювати процеси карстоутворення. Ще раз наголошу що потенційні інвестори які приходили на підприємство( а це потужні калійні фірми з Італії та Північної Америки) повністю схвалювали роботи із сухої консервації.

Цілком очевидно що умовах що склалися в Україні,  багатьом людям які мали відношення до проблем Стебника   було вигідніше не мати головної болі із проведенням відповідальних робіт по сухій консервації і т.д.   Значно вигідніше топити копальню, яка до речі на сьогодні і топиться то сама ( на сьогодні десь приблизно на 70 – 75 %, точних відомостей нема , бо цей процес є фактично некерований). При цьому отримуючи значні кошти із бюджету задоволені всі причетні до цього процесу – ДГХП «Полімінерал», ВАТ «Гірхімпром», Мінпромполітики і т.д. А от навколишнє середовище ( і населення і природа) навряд чи з цього задоволене – карстові прояви стають щораз частішими та загрозливішими, так недалеко і до техногенного землетрусу…

Що ж робити в ситуації що склалася на сьогодні ?  Як мінімізувати екологічні та соціально-екологічні наслідки? На мою думку є тільки один вихід - створення на базі «Полімінералу» нового високорентабельного виробництва калійних добрив, яке би взяло на себе вирішення всіх цих проблем. Так роблять в цілому світі. Так було вирішено, після всебічних аналізів, ще в 1988р.

Для цього потрібне негайне втручання держави на цілком іншому якісному рівні, бо сьогодні фактично та ж держава фінансує потенційну техногенну катастрофу, наслідки якої сама й буде ліквідовувати. Що ж це значить– а це значить створення незалежної комісії, із залученням іноземних фахівців, для проведення експертизи згаданого проекту «мокрої» консервації  і цільового використання грошей які були  виділені на його реалізацію. За результатами роботи комісії прийняття відповідного зваженого рішення про подальшу долю «Полімінералу». При необхідності виробництва калійних добрив державі , проводити реконструкцію за кошт бюджету, в іншому разі віддати іноземному інвестору.

P.S. Сьогодні вже ніби йде процес приватизації, та з причин про які можна тільки здогадуватися він дивно затягується… Не вигідний комусь, ой як не вигідний іноземний інвестор , він же не буде мовчати про все що побачить, а можливо не побачить на підприємстві, так як наприклад 26км трубопроводу до с. Касько та поглинаючих скважин в ньому, які банально за безцінь продали…

З повагою З.Варивода    

Лист, який направлявся у цікаву газету «ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ» але так і не знайшов свого адресата. Може комусь це вигідно…

Першому заступнику

Головного редактора

газети „Дзеркало тижня”

пані Юлії Мостовій

Шановна пані Юліє!

Прочитавши статтю «Агонія і перспектива відродження калійної промисловості України» авторів А.Гайдина та І.Зозулі у Вашій газеті за № 35 від 16 вересня цього року і не зміг не зреагувати на висловлені там твердження, оскільки довший час мав безпосереднє відношення до проблем саме калійної промисловості.

Я пропрацював на Стебницькому ДГХП „Полімінерал” 37 років, (з них останніх 12 років директором), закінчив очну аспірантуру в Ленінграді в 1980 р., кандидат технічних наук, член-кореспондент Академії гірничих наук України. Звільнився з посади керівника ДГХП „Полімінерал” у 2001 р. передусім через незгоду з політикою нищення вітчизняної калійної промисловості, яку сповідувало і сповідує сьогодні Мінпромполітики України та пов’язані з ним структури. Знаючи про принциповість Вашої газети та надання можливості висловлення на її шпальтах різних думок, був би дуже вдячний Вам за публікацію мого бачення проблеми, яка на мою думку має неабияке значення для екологічної та економічної безпеки держави. Всі наведені мною факти мають документальні підтвердження, які можу надати ( копії деяких основних матеріалів додаю).

З повагою,

З.В.Варивода

Член кореспондент

Академії гірничих наук України

Кандидат технічних наук

НЕ АГОНІЯ І НЕ ПЕРСПЕКТИВА ВІДРОДЖЕННЯ

КАЛІЙНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ,

А ГЕНЕЗА ЧИ ІДЕОЛОГІЯ ЇЇ САМОЗНИЩЕННЯ

Дивне відчуття викликає стаття „Агонія і перспективи розвитку калійної промисловості України” за авторством панів А.Гайдіна та І.Зозулі в №35 від 28 вересня цього року у Вашій газеті не тільки у людей обізнаних із цією галуззю промисловості але й у кожного пересічного громадянина. Перше, що передусім падає в очі, це явна заможність та її тенденційність. А друге – деякі твердження авторів взагалі не в’яжуться із здоровим глуздом.

Та зрештою все по порядку.

Калійна поклади в Стебнику, як і в Калуші ( сучасні Львівська та Івано-Франківська області ), були насправді виявлені в соляних шахтах лише на початку минулого століття, а не в 1863р після подібного відкриття в Німеччині. Промислове їх видобування і переробка в умовах тодішньої Австро-Угорщини через певні обставини (перша світова війна) не було реалізоване. Масштабне використання родовища почалося лише на початку 20 – х років минулого століття вже в умовах Польщі до складу якої на той час входила Західна Україна. Акціонерне товариство ТЕСП яке отримало концесію на розробку родовища, було створене відразу після закінчення польсько-радянської війни і успішно пропрацювало до початку другої світової війни. В часи німецької окупації підприємство також працювало виробляючи не якусь військову техніку, а калійні добрива та кухонну сіль (і це при наявності в Німеччині власної потужної калійної промисловості).

І у важкі повоєнні часи підприємства працювали і розвивалися. В 1961 р. було збудовано нову шахту, а в 1966 р. здано в експлуатацію величезний переробний комплекс з новим рудником потужністю 2,5 млн. т. руди в рік в Стебнику в 1966 р. запущено в роботу переробний комплекс в м. Калуші.

Переломним моментом, а не початком агонії, для Стебника стала аварія на хвостосховищі в 1983 р., коли в результаті руйнації дамби стався залповий викид близько 2,5 млн. м³ високомінералізованих розсолів до р. Дністер. Ця катастрофа висвітлила всі наявні недоліки запроваджених в Україні радянських технологій. Ці технології були запозичені із російських та білоруських підприємств, які використовують дещо іншу сировину, так звані сильвінітові руди (левова частка світових запасів) і випускають хлорне калійне добриво. Українські ж підприємства експлуатують чи не найбільші в світі родовища полі мінеральних калійних руд ( тільки в Стебнику запаси руди сягають 1 млрд тн) переважно сульфатного типу і дають можливість виробляти безхлорні або з малим вмістом хлору калійні добрива, вартість яких на світовому ринку вдвічі дорожча хлорні.

Під час чисельних дискусій навколо подальшої долі Стебницького калійного виробництва розглядалося кілька можливих варіантів – ліквідація підприємства, його консервація і корінна реконструкція. В результаті було прийнято рішення про реконструкцію підприємства, оскільки консервація такого типу рудників та ще й з водопритоками, які з’явились після відомого Бухарестського землетрусу у 1978 р., не має аналогів у світовій практиці і в кінцевому результаті приведе до його ліквідації, незважаючи на значні щорічні затрати держави. Ліквідація ж такого рудника потребує колосальних затрат ( орієнтовно 600 млн рублів в цінах 1983 року) і мала б тривати щонайменше 20 років. Реконструкція ж дозволила б створити високорентабельне виробництво яке змогло би ефективно контролювати екологічну ситуацію, і могло зняти навантаження з держбюджету. В розвиток цього рішення було розроблено проект реконструкції, який був погоджений в установленому порядку. І з початком 1988 р. підприємство зупинилося для її проведення. Почалася робота з демонтажу обладнання, велися підготовчі будівельні роботи. Для ліквідації славнозвісного хвостосховища було споруджено дослідно-промислову установку по закачуванню відходів, що залишилися в ньому, у відпрацьовані газові горизонти Угерського газового родовища. Слід зауважити що генеральним проектувальником реконструкції був визначений Львівський всесоюзний науково-дослідний і проектний інститут „Сірка” ( ВНДПІ”Сірка”), який сьогодні називається ВАТ «ГІРХІМПРОМ», що займався в основному проблемами сірчаної промисловості й через це не мав відповідних фахівців з калійних проблем. В зв’язку з цим все науково-дослідне забезпечення виконував Ленінградський інститут галургії разом із своїм Калуським філіалом. Розпочаті роботи, які фінансувалися з держбюджету, припинилися через розвал Радянського Союзу, а підприємство залишилося віч на віч із всім комплексом проблем що тоді виникли. Незважаючи на це підприємство наполегливо шукало підтримки як у держави так і у потенційних інвесторів.

В цих складних умовах було знайдено потужного інвестора - італійську фірму „Італкалій”, яка мала намір створити в Стебнику спільне підприємство 50 відсотків якого належало б державі. Силами фірми «Італкалій» було споруджено дослідну установку на якій відпрацьовувалися технологічні процеси, виконано технічний проект та вирішено питання фінансування проекту італійською стороною. Однак через певні бюрократичні перепони проект так і не було зреалізовано.

Наприкінці 90-х років вже північноамериканська фірма ІМС Глобал, на той час одна з найпотужніших світових компаній з виробництва калійних добрив (17% світового виробництва) виявила зацікавленість до Стебницького родовища калійних руд та провела відповідні обстеження рудної та промислової бази ДГХП „Полімінералу”. В результаті досліджень отримано позитивний для української сторони результат – визнане за доцільне створення спільного підприємства та його інвестування. Здавалося що на цей раз справ а буде доведена до кінця. Та не так сталося як гадалося - знову ж таки через певні обставини проект не був реалізований.

Слід зауважити що обидві безумовно кваліфіковані компанії, не ставили під сумнів слушність технічних рішень закладених в проект реконструкції та боротьби з водопритоками на рудниках і що важливо - не вимагали якогось особливого до себе ставлення чи преференцій і брали на себе вирішення проблеми Стебника в цілому, включаючи і екологічні моменти. Наведені факти наглядно показують очевидну привабливість інвестицій у видобуток та переробку калійних руд Стебницького родовища, а також вказує на той факт, що серйозних інвесторів не відлякує наявність тут екологічних проблем.

Останнім часом українськими підприємствами знову почали цікавитися інвестори (див. київський тижневик №30 від 04.08.06 р.) але серйозність їх намірів викликає сумнів, поскільки вони по перше, не надто компетентні в калійній галузі, а по друге, наміри у них надто очевидні - виділення із цілісного гірничо-переробного комплексу в Стебнику, наприклад, одного рудника, а екологічні проблеми покласти на плечі державі. Звідси і намагання виключити „Полімінерал” із переліку об’єктів права державної власності. що не підлягають приватизації.

Тому цілком не очевидно, як пишуть автори статі у „дзеркалі тижня” що „наша калійна промисловість уже не може конкурувати з калійними підприємствами Росії, Білорусії та Німеччини...”. а очевидно інше - комусь дуже невигідно в нашій державі розвивати власну калійну промисловість (а це єдині добрива з тріади основних – які мають в Україні свою сировинну базу, інші – азот і фосфор імпортуються). Кому ж це вигідно, постає логічне питання. А вигідно це передусім Білорусі, яка є одним з найбільших світових виробників та експортерів калійних добрив і для якої вони є чи не основним джерелом валютних надходжень. Україна для білоруських виробників є надзвичайно привабливим ринком - адже наша потреба в калійних добривах становить до 1.5 – 2.0 млн т. щорічно, а транспортні витрати мінімальні: відстань до української границі від Солі горська, де розміщені калійні підприємства, становить біля 100 км. Для просування свого продукту на українському ринку у Києві спеціально утворено фірму - ТзОВ „Укркалій”, яка практично монополізувала український ринок, спочатку нещадно демпінгуючи, а на сьогодні довівши ціни до світових і навіть вище - тільки за остатні 2 роки ціна на хлористий калій білоруського походження зросла вдвічі з 500 грн. до 1000 грн. за одну тону (у 2001р тона хромистого калію коштувала 300 грн.). І це закономірно конкуренції ж немає – вітчизняний виробник практично відсутній бо знищений.:- ДГХП «Полімінерал» не працює з 2003 р., Калузький калійний завод практично не працює – переробний комплекс зупинено в 2002р, а виробництво що залишилося більшість часу простоює.

Як не дивно в цьому процесі знищення калійної промисловості України не останню роль відіграє Львівський ВАТ ”Інститут гірничо-хімічної промисловості” (бувший ВНДПІ ”Сірка”) де працюють обоє авторів статті. Інститут який не зробив нічого путнього для збереження вітчизняної сірчаної промисловості – від діяльності колись відомих Яворівської та Роздільської „Сірок” залишились лишень екологічні проблеми. Для вирішення цих прооблеи ним запропоновано створення штучних озер на місці відпрацьованих кар”єрів. Такі ж рішення пропонує інститут і в Стебнику і Калуші - затопити шахти і кар”єри. Воістину настав час перейменувати його в черговий раз. тепер вже в інститут по створенню штучних водоймищ. Можливо й такі технічні рішення у випадку кар”єрів і мають під собою якесь наукове підґрунтя то затоплення шахт у Стебнику потребує окремої розмови.

Ще не так давно, у 2002 р. директор згаданого інституту і співавтор статті п. І. Зозуля у своєму інтерв’ю львівській газеті „Високий замок”( №57 від 12.03.2002р) переконував читачів у необхідності консервації рудника в Стебнику мокрим способом. При цьому на повному серйозі говорилося про в п’ятеро менші затрати в порівняні до ліквідації відпрацьованої калуської шахти, про дальшу можливість її експлуатації і т.д. Та лукавив п. І.Зозуля., ой як лукавив, бо прекрасно знав що затоплення калійної шахти неминуче приведе до її ліквідації. Та поскільки на руднику є ще значні запаси руди, а діюче законодавство забороняє ліквідацію шах з не відробленими запасами і видумано термін „мокра консервація”. Тепер же автор п. І.Зозуля вже не згадує про консервацію рудника, а говорить про те, що відбувається насправді, йде некероване затоплення рудника і цілики, які утримують поверхню почнуть розчинятися, що у свою чергу може призвести до техногенної катастрофи в регіоні катастрофи, автором якої є як сам п. І.Зозуля та іже зним. Відчувши що ситуація виходить з під контролю автор пропонує ще оригінальніше технічне рішення - провести керовану посадку поверхні над цим рудником і створити озеро для трускавецького курорту (рудник розташований у 3-ій санітарно-захисній зоні курорту). До чого привела „мокра консервація” нам вже відомо, а до чого ж приведе обвал поверхні можна собі уявити. До речі проект „мокрої консервації” має надзвичайно цікаву історію, яка потребує окремої розповіді. Хотілося б лише зауважити що від часу виникнення цієї ідеї та до початку її реалізації пройшли рекордно короткі строки від грудня 2002 р. по травень 2003 р. (розпорядження Кабміну №166-р, від 24 березня 2004 р., яким затверджено проект, а фінансування почалося ще раніше). Щорічні витрати держави складають 20 - 30 млн. грн.( з них інститут отримує солідні суми за свою «роботу». Цікавинкою є і те, що науково-екологічну експертизу цього проекту провели вчені географи Київського національного університету ім.. Т.Шевченка, а заява про екологічні наслідки всупереч чинному законодавству так і не була опублікована в пресі, і це зрозуміло - бо під таким проектом не поставив би свого підпису ні один фахівець калійної галузі - бо сама думка про свідоме затоплення калійної чи соляної шахти та ще й із запасами руди є нонсенсом і не має аналогів у світовій практиці.

Що ж маємо в результаті такого піклування здавалося би солідного науково – дослідного інституту :

- абсолютно некеровану ситуацію на затоплюваному руднику № 2 на ДГХП «Полімінерал», яка може привести до екологічної катастрофи в регіоні;

- прогресуючу та свідому загибель вітчизняного родовища калійних добрив;

- повну залежність сільського господарства України від іноземних поставок калійних добрив;

- втрату багатомільйонних коштів вкладених в рудну базу та інфраструктуру;

- ліквідацію та розбазарювання майна (чого вартий демонтаж 26 – кілометрового трубопроводу вартістю 23 млн. грн. установки по закачуванню розсолів у відпрацьовані газові горизонти, яка до речі і вирішувала проблему ліквідації хвостосховища)

- відсутність жодної перспективи підприємства;

Отакі справжні реалії в калійній промисловості України( ситуація в Калуші не набагато відрізняється від стебницької). Справді агонія і ця агонія спланована. І жодної перспективи розвитку, А тільки банальне проїдання бюджетних грошей і що раз то більше і більше( вже в пресі проскакують заяви представників інституту що потрібно вже шорічно на ліквідацію рудника вже не 20-30 млн. грн. а 90 млн. грн.) Отак затопимо все і кінці у воду?

З повагою,

З.В.Варивода

Член кореспондент

Академії гірничих наук України

Кандидат технічних наук

Техногенна катастрофа в Стебнику – казка чи реальність

Останнім часом практично по всіх інформаційних каналах прокотилася потужна хвиля публікацій про загрозу техногенної катастрофи на руднику №2 державного гірничо-хімічного підприємства «Полімінерал» в м. Стебник Львівської області, - на цю тему проводяться численні засідання різноманітних комісій, як державних так і громадських, тощо. Чи ж насправді нам загрожує така катастрофа? Чи це страшна казка видумана журналістами чи сувора реальність?

Як відомо водопритоки на руднику №2 цього підприємства появились в 1978 р після Бухарестського землетрусу. Сама по собі поява будь якої води, прісної чи солоної – з підземних джерел чи з поверхні, є для будь якої копальні аномальним явищем бо може привести до її загибелі. Для соляних же копалень ( в тому числі і калійних) вона є ще страшнішою бо вода, розчиняючи калійні чи соляні пласти приводить до утворення підземних пустот (карстів) що в кінці кінців може привести до обрушення поверхні над цими пустотами, а це в свою чергу може викликати навіть техногенний землетрус. У світі, з початку розробки калійних родовищ - а це середина позаминулого століття, налічується близько 80 затоплених рудників. Причому, як правило, затоплення проходило доволі швидко, і в більшості випадків ставалося раптово. Одні з них затоплювалися на протязі кількох днів, як наприклад, рудник франко- конголезької компанії «Компані де потас де Конго» , який пропрацював тільки кілька років – тут в 1977р водопритоки на протязі трьох днів зросли із 17 до 10 000 м3/год. Подібна аварія сталася в Росії на руднику №3 компанії «Уралкалій» в 1986 р неподалік м. Березники. За кілька тижнів невеликий струмочок перетворився в потужний потік, а через кілька місяців на місці прориву води утворилось озеро глибиною 100 м. Через 9 років, тепер вже на руднику №2 компанії «Сильвініт» яка працює на тому ж родовищі, в результаті 5-бального землетрусу на протязі кількох секунд на площі 950 м на 750 м утворився провал глибиною більш як 4 м. Від масштабної катастрофи м. Солікамськ, яке розташоване над виробітками цього рудника, врятував щасливий випадок – з вище лежачих пластів опустився 20-метровий шар пластичної глини який «запечатав» водоносний горизонт, не дозволивши воді проникнути в рудник. В січні 2006 р на руднику№1 того ж «Уралкалія» стала поступати вода, притік якої за 10 днів досяг 1200м3/год і рудник прийшлося закрити. Збитки від цієї аварії, яка привела до втрати копальні , обрушенню земної поверхні (що в свою чергу пошкодило 29 високоповерхових житлових будинків, шкіл, міську інфраструктуру та знищило майже1 км залізниці, ТЕЦ) становлять близько 800 млн. дол. США. А через часткову втрату родовища держава , як компенсацію за втрачені запаси руди що залишилися в копальні може вимагати у компанії 25 млрд. дол. США.

Також драматичними виявилися наслідки затоплення калійного рудника в м. Ранненбург ( пригород Ганновера, Німеччина).Тут за дві неділі в копальню поступило 7 млн. м3 води, просідання поверхні досягало 25 см в день. Прийшлося навіть евакуювати частину жителів міста.

Здавалося б після таких драматичних подій потрібно назавжди відмовитись від розвитку калійної промисловості. Але ж ні, ті ж німці (а вони між іншим засновники калійної промисловості) вважають що калій треба добувати всюди де він є. До речі так і роблять в цілому світі - будують все нові і нові калійні копальні. Так, наприклад, в Білорусі в травні цього року здано в експлуатацію новий калійний рудник, будується ще один і проектуються чергові ще два. В Росії проектуються і будуються нові рудники як на старих так і нових родовищах. І навіть в Туркменістані білоруси проектують калійний комплекс. При цьому риск виникнення аварій, як стверджують фахівці, завжди є практично виправданий. Так, наприклад, загальна вартість закриття аварійної копальні в Бішофферод ( Німеччина) складає 120 млн. євро. Але ж ця копальня в минулому столітті дала економіці країни 7 млрд євро. Тому в цілому світі існує практика - якщо водопритоки в шахті є порівняльно невеликими треба робити все щоб копальню зберегти, затрати на утилізацію води завжди окупляться. Адже будівництво нової копальні, за підрахунками канадських спеціалістів складає 1000 дол. США за 1тн видобутої руди (тобто середній рудник потужністю 1 млн. тон руди в рік коштуватиме 1млрд дол. США). Таким чином дбайливий господар цінує те що має. Ось наприклад в Канаді на руднику К-1 і К-2 компанії «Мозаїк» (до її складу, після злиття з іншими компаніями, входить відома ІМС Глобал ) існує водоприток порядка 2000 м3 на добу і нічого, копальня функціонує і дає продукцію. Тільки одного разу за весь час її роботи, в січні 2007р, коли притоки різко зросли до 10 000м3 на добу постало питання про її закриття - та після стабілізації притоків на попередньому рівні питання відпало самим по собі.

Що ж діється в Стебнику? На руднику №2, як вже було сказано, в 1978 р. почався водопритік, який згодом стабілізувався на рівні до 1000 м3 на добу. Тоді ж, при участі всіх провідних спеціалістів країни, був розроблений відповідний проект по перехопленню та відкачки цих потоків в існуюче на підприємстві хвостосховище. Згодом для ліквідації цього хвостосховища та утилізації поступаючих розсолів була побудована дослідно-промислова установка поблизу с. Кавсько Стрийського району у відпрацьованих газових горизонтах (на периферії знаменитих підземних газових сховищ ) із розсолопроводом довжиною 26 км та поглинаючими скважинами глубиною 1800м. Крім дослідно- промислової установки, яка була здана в експлуатацію, та не введена в дію через інспіровані різними політичними партіями протести населення (це було на початку буремних 90-их років минулого століття), система перехоплення поступаючих в копальню води успішно функціонувала до 2001 р. При цьому треба зауважити що потенційні інвестори що в ті роки проявляли прискіпливий інтерес до підприємства не вбачали в таких водопритоках ніякої загрози для рудника і повністю схвалювали всі роботи які в цьому напрямку велися на підприємстві - а це надзвичайно авторитетні компанії в галузі видобутку калійних добрив – італійська «Італкалі» і вже згадувана північноамериканська ІМС Глобал. Щорічні затрати на виконання цих робіт та підтримку природоохоронного комплексу підприємства в цілому, виділялися із Держбюджету і становили 2 – 3 млн. грн.

І ось раптом, в січні 2002 р. під абсолютно надуманим приводом про відключення електроенергії для підприємства (надуманим тому, що відключення електроенергії було непостійним, а лише кілька раз і тільки по 6 годин на добу, що аж ніяк не могло привести до аварійного затоплення копальні, бо відкачка води не велася цілодобово а тільки по кілька годин на добу, після накопичення її в спеціально збудованих під землею так званих зумпфах, які мали зберігати як мінімум трьохдобовий запас водопритоків ) неймовірно швидко приймається рішення Мінпромполітики про так звану «мокру консервацію» цього рудника. Такими ж блискавичними темпами розробляються проекти, проводяться «експертизи», приймаються відповідні рішення і народжується «Комплексний проект консервації рудника №2 …» розроблений Львівським інститутом «Гірхімпроект» та прийнятий до реалізації в 2004 р. Реалізація проекту фінансується, ясна річ із Держбюджету, і вже щорічно по 7- 10 млн. грн. Постає логічне питання – чим же був гірший менш затратний проект сухої консервації, який вже реалізувався на підприємстві (схвалений між іншим іноземними фахівцями) та забезпечував консервацію розкритих рудником запасів для використання в кращі часи потенційними інвесторами чи державою, - від нового «проекту», який фактично ставив хрест на руднику № 2 з його запасами калійної руди – бо ніхто ще в світовій практиці не реанімував некеровано затоплений соляний ( калійний) рудник. Відповідь напрошується тут аж до банальності проста. Комусь це було вигідно, або «в потрібному місці в потрібний час» збіглися інтереси різних інституцій, які в якійсь мірі мали відношення до цієї проблеми. В результаті – «Полімінерал» припинив виробництво калійних добрив і бездумно топить рудник ( який фактично затоплюється сам) списуючи всі негаразди на проект і стихію, проектний інститут « проектує» і «веде» авторський нагляд, забезпечуючи собі існування, Мінпромполітики не має головної болі із виробництвом та забезпеченням вітчизняного сільського господарства калійними добривами ( виробництва ж бо немає ), конкуренти – білоруські та російські калійні виробники потирають руки –конкуренції на українськім ринку немає ( а потреба України 1,5 млн. тон калійних добрив щорічно ), можна диктувати ціни ( ціна на основне добриво – хлористий калій за 7 років зросла в 50 раз – до 1000 дол США за тн) і т.д. При цьому всьому всі вітчизняні «учасники проекту» комфортно себе почувають за рахунок бюджетних грошей на реалізацію «Комплексної програми консервації рудника №2 …» ( із передбачених 103 млн. грн. за 5 років виділено 38 млн грн., - погодьтесь що в нашій державі не кожен проект може похвалитися таким відсотком фінансування ). І ніхто , зауважте, ще не сказав – а чи дали якийсь ефект вже використані немалі кошти ( хоча є висновки колегії Рахункової палати від 25.01.09 р. про їх нецільове використання ). Як ніхто не говорить сьогодні про те що цей проект був від початку авантюрою і неминуче мав привести до прогнозованого фіналу – загибелі рудника із підготовленими до видобутку запасами руди. Втім ситуація, яка зараз тут спостерігається, є насправді небезпечною - підземні виробітки заповнюються без жодного контролю, що може привести та й вже приводить до масових карстопроявів, просідань поверхні і т.д. Тому з великим ступенем ймовірності можна сказати, що при подальшій «реалізації» такого «проекту» більшу чи меншу техногенну катастрофу ми напевне отримаємо. Тобто страшну казку про можливість техногенної катастрофи, в кращих традиціях радянських часів успішно перетворюють в реальність. Звідси й зрозуміла інформаційна масована атака в ЗМІ, - треба готувати громадську думку до гіршого, і себе, любих, ініціаторів авантюри підстрахувати. Чого варта істерична заява в одній із газет проектного інституту «Гірхімпром» про його програш в тендері на екологічний моніторинг об’єктів гірничої хімії в регіоні ( в тому числі і «Полімінералу») на користь спеціалістам Львівської політехніки. А як же – весь цей час ми проектували, ми й самі себе моніторили… А тут раптом хтось незалежний так промоніторить, що мало не здасться…

Та є ще одна, не менш серйозна причина такої інформаційної навали. Це намагання відлякнути потенційних професійних інвесторів. Адже підприємство підлягає приватизації в цьому році. Вже проведена інвентаризація майна, проводиться оцінка цілісного майнового комплексу ( хоча ці процедури не заважають підприємству продавати за безцінь майно. яке до цього ж таки майнового комплексу входить). Цілком очевидно що з приходом серйозного інвестора ( а такі є, і вже заявили про себе в процесі проведеного Фондом держмайна України вивчення попиту) буде проаналізована вся попередня діяльність підприємства і очевидно комусь таки прийдеться відповісти за всю пагубність прийнятих технічних рішень…

P.S. В цьому році «Полімінерал» отримає із стабілізаційного ( ! ) фонду ще 2 млн. грн. на реалізацію цього ж проекту… це додатково до 6 млн. вже передбачених бюджетом. Процес продовжується, панове…

З.В.Варивода

чл.-кор. АГН України, к.т.н.

Блог присвячений одній історії створення техногенної катастрофи "патріотами" України...